Поезія

 

 

Зіронька

Засяявши ледве, упала з небес юна зірка,

А їй би над світом людським ще віками горіти.

На небі таких ще мільйони, та все ж таки гірко,

Коли зірочки так раптово тікають з орбіти.

 

А зірка не встигла добра, як хотіла, принести,

Лиш встигла вона на прощання коханим сказати:

«Прощайте назавжди, мої зіроньки, любі сестри,

Прощай ти, навіки, улюблений місяцю-брате».

 

«Я зранку для тебе зійду!», — чуйно мовило сонце,

«Поплачемо…», — сумно захлипали жалісні хмари,

«От знову…», — зітхнув астроном і застиг, як у бронзі,

«Красиво», — промовила тихо закохана пара.

 

Про зірку співатимуть твори, картини і сцени,

Безумців на подвиг  вона надихатиме часто…

Лишився вгорі слід яскравий: «Згадайте про мене,

Я ж з рідного неба упала усім вам на щастя…»

 

 

 

За темінню втекла гроза,

Пташки повторювали ноти,

Звичайно, був я тільки «за»,

І ти, мабуть, була не «проти».

 

На небі плавилась зоря,

В руці тремтіли орхідеї…

Між нами промайнув заряд,

Ще невідомий Фарадею.

 

День починав своє есе,

Бо для роману дня замало…

І я готовий був на все…

Надворі зрадницьки світало…

 

 

Вчені кажуть…

Вчені кажуть: «Кохання – це хімія»,
Хоч ніколи не згоден був з ними я,
Їхні докази бачив я кволими –
Та звалилась ти на мою голову.

Смак не мій (це ще так, м’яко кажучи)…
Як від серця мого ти знайшла ключі?!
І любити немає тебе за що,
Ані зовнішньо, ані внутрішньо.

Стерва, злюка скажена ти і змія
Та кохаю тебе до без тями я…
От за долю противну таку свою
Я зі школи ненавиджу хімію.

 

 

Жінки і мистецтво

Я люблю мистецтво і жінок,
Без одягу – в реалі й на картинах,
На полотнах Рубенса, в кіно
Їх люблю шалено, безупинно.

На картинах стихли всі, хоча
Краще б у житті також мовчали,
Уявіть: оголені й мовчать –
Просто чоловічі ідеали.

 

 

Вірити

Ми вірили в те, що завтра буде краще,
Гуляли по будовах, збирали фантики,
І навіть не думали дивитись у пащу
Майбутнього.
Який сенс? Адже нам таки

Було добре зараз, бо ми стали вільні
З учора жити так, як собі хочемо,
І фразу «вчися, бо втонеш у життєвій піні»
Засвоїли дуже добре, як «Отче наш».

Ми думали так: отримаємо освіту,
Збудуємо нову країну, в якій нам жити…
Прийшов кінець ілюзіям.
Тепер по світу
Розсипало нас, наче експортне жито.

Чимало пережили ми: дефолти, кризи,
Чорнобиль, революцію, прийшли до тями.
Кому пощастило – ті «в люди» полізли,
А більшість – ледве зводить кінці з кінцями.

Життя показує нам зуби та ікла
Й проблеми ллються на голови відрами,
А ми все віримо, тому що звикли
У краще майбутнє з дитинства вірити!

 

 

Вже нема

Невже тебе немає більше
Зі мною поруч? Ні …
Не можу вгамувати біль, ще й
Зірвало поручні
На сходах вгору. Йти – не йдеться
І кроки замалі…
Щось відірвалося від серця,
Як «Боїнг» – від землі…

 

 

Чай із медом

У двері тричі подзвонили,
Поспати не дали мені,
Стояло на порозі тіло
З косою в чорному рядні.
Ну що ж, проходь, знімай свій одяг,
Не хочеш? Я пропонував…
Розслабся, будь, як вдома, годі –
Не треба жмакати рукав.
Ти – смерть. Бажаєш чаю з медом?
Тебе впізнав я, бо колись
Була дівчина схожа, ледве
На ній тоді не одруживсь.
Тобі міцного, цукор класти?
Хоч трохи смерть підсолоджу,
Є клей… Забув придбати ласти,
Щоб в них побігти за межу.
Скажи, а що у тебе з часом?
У смерті завжди буде час.
Не ображайсь за скромність часом,
До тебе я не готувавсь.
Послухай, я б з тобою вмазав
Сто грамів за життя моє…
Приходь до мене іншим разом,
Я приготую олів’є.

 

 

Фен-шуй

Четвертий день я сам не свій:
Зітхаю і бушую,
Тепер живе навколо світ
Суворо за фен-шуєм.

На День народження тобі
Приніс я книгу мудру,
Тепер жалкую, що тоді
Не взяв французьку пудру.

Сюди не йди, там не лягай,
А там не вішай одяг,
Мечусь по хаті, як бугай,
Як білка по колоді.

На мене дивляться кути,
Вони вже вкрай збісили,
«То не кути, – сказала ти, –
Вони – отруйні стріли.

Ти, любий мій, собі затям:
За всім оцим витає
Стрімка енергія життя –
Ци, – кажуть у Китаї».

Як за енергією Ци
Ще поживу хоч трохи,
То враз віддам свої кінці,
Або скажусь, їй-богу.

Я уві сні та наяву
Про спокій тільки мрію,
І книгу вже приніс нову –
«Дива кулінарії».

 

 

Шкода, що я не комп’ютер

Не можу тебе забути,
З тобою буду відвертий,
Шкода, що я не комп’ютер,
Щоб всю інформацію стерти.

Мені було дуже файно,
Духовно з тобою виріс,
А потім системні файли
Ти вразила, наче вірус.

А все починалось з кави,
Цукерки, квіти, сережки,
Навіщо ж тоді я вставив,
Тобі у комп’ютер флешку?

 

 

Тижпоет
Марія Анатоліївна
Святкує ювілей,
Вітання заготовлені,
Сюрпризи є, але
Конвертика хтось вирішив
Покласти у букет,
То ж напиши їй віршика,
Ти можеш, ти ж поет.

Сиділося так здорово
За радісним столом,
І тут комусь у голову
Питання це прийшло:
«Про що там був шістнадцятий
Шекспіровий сонет?
Невже не знаєш, як же так?
Ти мусиш, ти ж поет».

Лились рікою щедрою
Шампанське і вино,
Ось тільки випив – ще дають,
А ти не п’єш давно.
«Ти, може, хворий? – щиро так
Дивується банкет. –
Сидиш, як бідні сироти,
Не п’єш? Так ти ж поет».

Ще кілька дружніх фраз таких,
Гірких, неначе ель,
І викличеш ти друзів цих
По черзі на дуель.
Дізнаються розумники,
Чим пахне наш паркет,
Бо заліпити в зуб таки
Ти можеш, ти ж поет!

Leave a Reply

You must be logged in to post a comment.